9. Прогрес, новий Адам і економіка шабату

Так само, як наприкінці 2008 р. королева Єлизавета запитала в економістів, чому їм не вдалося передбачити економічну кризу, що якраз насувалася, Вацлав Гавел, реагуючи на кризу, ставить питання про сенс зростання. «Чому все повинно постійно зростати? Чому повинні зростати промисловість, виробництво, продукування? Чому безкінечно повинні розростатися навсібіч міста, аж доки не лишиться ні шматочка природи, ні клаптика трави?»[802] Як згадує сам Гавел, під час свого більш ніж п’ятирічного перебування у в’язниці йому доводилося постійно працювати, проте здебільшого це була абсолютно беззмістовна робота — «робота заради роботи». Чи є взагалі сенс в «економічному рості», чи це всього лиш ріст заради росту?

Коли чогось стає надто багато, ми його не помічаємо. І часто найважливіші речі бувають настільки очевидними, що ми їх не помічаємо. Одна з них — ідея прогресу. Вона оточує нас постійно: по телевізору, у рекламах, у політичних заявах, у статтях економістів. Це не обговорюваний імператив нашого часу, щось настільки автоматичне, що ми його не помічаємо. Чи не схожа наша система на один великий обман, як у фільмі «Матриця»? Імператив прогресу й зростання може нами опанувати аж настільки, що ми станемо його рабами. Кажучи словами Морфея: «[Ми живемо] у в’язниці, яку не помічаємо — не бачимо, не відчуваємо ані її запаху, ані смороду»[803].

Нещодавня світова економічна криза продемонструвала, наскільки сильно ми залежні від зростання, що падіння ВВП ми сприймаємо аж з релігійним розчаруванням, слідкуючи за десятими відсотка.

Однак звідки ж узялася ідея постійного зростання? Усе свідчить про те, що це лиш переодягнена ідея прогресу. Спершу в своєму релігійному (небі), а згодом світському (небо на землі) вигляді. І це вже клопіт (чи навіть обов’язок!) ринку, держави, науки чи часто й всього цього разом забезпечити прогрес, тобто зростання. Економічне зростання повинно наблизити нам рай на землі. Будь-яке відхилення ВВП віддаляє нас від нашої цілі, а тому вважається загальносуспільним злом. Зростання — це, навпаки, найбільше добро, рішення і ціль одночасно, ліки від хвороб безробіття, вуличних бійок і расових питань — це основний принцип не лише економіки, а й всього нашого політичного життя.

До промислової революції ми особливо нічого не очікували від зростання, потім настав етап здивування від прогресу, а сьогодні ж ми його вважаємо абсолютно автоматичним[804]. До того ж прогрес ми сприймаємо економічно й технічно. Колись прогрес сприймався більш-менш духовно й внутрішньо, сьогодні ж сама ідея прогресу повністю секуляризувалася й асоціюється із зовнішнім світом. Вести статистику ВВП почали вперше в США у 1790 р., до цього людство давало собі раду й без цього інструменту. (І хоча час від часу проводилися переписи населення та статків, проте, наприклад, Господь у Старому Завіті жорстоко покарав короля Давида саме за таку діяльність)[805]. Нам не треба було знати, на скільки відсотків чи десятих відсотка ми стали в середньому багатшими, ніж були минулого року, а також яке ми посідаємо місце в міжнародному порівнянні в паритеті купівельної спроможності. До речі, у 1970 р. реальний ВВП становив 1025 доларів на особу (у сучасних цінах), це майже в сорок разів менше, ніж сьогодні[806]. За останні двадцять років ВВП на одну людину піднявся на 37%. Вражає? Можливо. А вдячні ми за це чи задоволені результатом? Навряд чи.

По горло в прогресі: золота клітка

Як ми бачили в «Епосі про Гільгамеша» і врешті-решт у період ранньої античності, спочатку поняття прогресу просто не існувало. Панувало циклічне розуміння часу без будь-якого розвитку, усе оберталося по колу, мов циклічні зміни пір року. Їхня роль — чергуватися і повертатися назад, у вічному циклі, нічого більше. До того ж часто циклічність супроводжувалася певними ритуалами, саме за допомогою яких мали б відбуватися всі повернення і повторення, відновлення часу до початкового стану. Дія епосів та міфів цих цивілізацій відбувалася в часовій невизначеності, лімбі, у певній особливій поза-просторовій і поза-часовій петлі (тому вони не відбулися, по суті, ніколи, але якраз завдяки цьому «відбувалися постійно», знову й знову)[807]. Їхні міфи й епоси не прив’язувалися до історичного часу, відбувалися десь поза. А по-третє, ці культури вірили, що золотий вік людства настав ще в минулому, а не що він тільки от-от настане. Чим далі від початку ми знаходимося на часовій осі, тим гірше, оскільки людину було створено кращою, ніж вона є зараз. Людство з часом псується, його призначення — занепад, а не прогрес. Це до певної міри збігається і з нашими теперішніми уявленнями, які завдячують прогресу тим, що нам вдалося вирватися зі стародавніх примітивних віків, а наше небо на землі ми помістили в майбутнє[808].

Аж доки євреї, а згодом і грецькі мислителі, не принесли лінійне уявлення часу, у якого є свій історичний розвиток. Соціолог Роберт Нісбет вважає, що «за останні три тисячі років жодна інша ідея не була для західної цивілізації настільки важливою ... як Ідея Прогресу»[809]. І хоча ідею прогресу навряд чи хтось назве новою ідеєю[810], однак її секуляризована й економізована версія стала raison d’etre сучасних економіки, науки та політики; віра в прогрес — це те, з чим наша цивілізація виростає і на що розраховує[811]. Здається, що хороші новини в сфері науки і економіки постійно чигають відразу ж за рогом, а якщо ні — це сигнал, що не все гаразд. Британський мислитель К.С. Льюїс свого часу лаконічно й ваговито підсумував цю думку фразою «goodness = what comes next» (добро = те, що тільки настане)[812].

Ми настільки захопилися ідеєю невпинного розвитку й максимізації росту, що охоче кладемо їй до ніг і заборгованість. І це не лише в періоди рецесій і кризи, а й у часи відносного процвітання. Так багато нашого зростання індуковано борговими стероїдами, що більшу частину ВВП минулих років радше б годилося назвати валовий борговий (а не внутрішній) продукт. Ми стали буквально одержимі ідеєю зростання. І хоча ми не повністю впевнені, куди мало би рухатися це зростання, однак ми компенсуємо цей недолік постійним пришвидшенням[813].

Прогрес прогресу

Однак й ідея прогресу теж прогресувала. Дискусія про те, чи прогрес techne веде до досягнення золотого віку чи навпаки, розгорталася в багатьох цивілізаціях. Навіть у часи античності не дійшли згоди. Наприклад, Гесіод стверджує, що «золотий вік — це період, коли не існувало знання, але разом з тим не було й ядів, які б отруювали хороші манери й загальне щастя»[814]. Ми ніби бачимо піднятий вгору мізинець, який попереджає, що прогрес і пізнання часто ідуть на шкоду щастю, спокою та певній стоїчній гармонії[815].

Потім Просвітництво оживило думку про те, що людське життя на початку історії людства (у його натуральному, природному вигляді) було, за словами Томаса Гоббса, «самотнім, убогим, негарним, тваринним і коротким»[816]. Тобто в цьому розумінні досягнення раю у майбутньому — це технічне, наукове (а отже, і духовне) завдання людства. У середині дев’ятнадцятого століття «Фіхте проголосив, що справжній рай був не милосердним подарунком, яким людство користувалося в далекому минулому, а обітованною землею, яку потрібно здобути в не надто далекому майбутньому власними зусиллями»[817].

Однак схожий хід думок можна побачити й в Давній Греції, де він згодом став панівним: «Незадовго після цього Протагор, перший і найбільший зі софістів, наголошує на своєму переконанні, що історія людства — це історія втечі від прадавнього незнання, страху й порожньої цивілізації, а також історія поступового покращення умов життя як наслідку постійного поглиблення знань»[818]. Наприкінці VI ст. до н. е. Ксенофонт вірив, що «боги не відкрили людям всі знання ще на самому ж початку, але людям довелося з плином часу до всього дійти самим»[819].

У діалозі «Протагор» Піфагор описує зворушливу сцену, у якій «Прометей скаржиться на жахливе покарання, яке на нього наклав Зевс за те, що він приніс людям вогонь, цим самим давши їм можливість інтелектуального й культурного росту, тож люди могли дорівнятися до богів. У жодній літературі не існує більш зворушливого пасажу, ніж той, де Прометей, навіки приречений відбувати своє покарання, розповідає, як він знайшов на землі людей у вбогих умовах проживання, які жили в печерах як звірі, затуркані, у постійному страху, підставлені під всі можливі страждання. Прометей приніс людям вогонь і показав їм шлях, як можна власними зусиллями помалу рухатися вперед до культурного процвітання, вивчати мови, мистецтво, вчитися ремеслу, техніці та тому, як спокійно жити всім гуртом у групах чи союзах»[820].

Ми можемо знайти тут схожий мотив, як в історії про рай. В обох випадках ішлося про пізнання, яке принесло засадничий поворот у житті людства, чи то вже йшлося про Дерево пізнання (добра й зла), чи про технічні знання від Прометея. Пізнання, знання, які супроводжують прогрес, так само як і гнів Бога чи богів, — це кінець душевної гармонії та достатку. Зв’язки з божим творцем було порушено й відновлення їх вимагає багатьох зусиль, так само як через пізнання ми відділилися від стану достатку, до якого тепер постійно намагаємося повернутися через інтелектуально-фізичні зусилля. Це сталося й з Енкіду: «Степова звірина тіла його уникала. Підхопився Енкіду, — зіслабли його м’язи, вклякли ноги — і звірі пішли від нього. Змирився Енкіду, — не побіжить, як бувало! Та став він мудрійший і розумом глибший»[821]. Після цього кроку він назавжди втратив гармонію зі своїм оточенням, звідки сам походив і яке було йому домівкою. Тварини вже більше ніколи не приймуть його назад, він більше ніколи не зможе з ними вільно бігати й розуміти світ, звідки сам походить.

Епоха пост-егоїстична?

Матеріальний прогрес у багатьох напрямах став світською релігією, а разом з цим і найбільшою надією й вірою нашої сучасної епохи. Роберт Нельсон, економіст, який детально займався цією проблемою і написав про це дві книги, стверджує, що «багато економістів гарячково, аж набожно вірить у прогрес, у прогрес, який фундаментально змінює і покращує призначення людини»[822]. Економіст Роберт Самюельсон описує це так: «У кожної епохи є свої ілюзії. Наша ілюзія — це гарячкова й непохитна віра в силу процвітання»[823].

Ми, економісти, звичайно ж усвідомлюємо (чи принаймні Френк Найт усвідомлював), що живемо у «середовищі, у якому наука як така стала релігією»[824]. До речі, релігійності навіть не потрібні певні визначені божества. Загальноприйняте визначення релігії, яке ввів Верховний суд Сполучених Штатів Америки (на основі ідеї Пауля Тілліха, імовірно найвизначнішого протестантського теолога ХХ ст.), вважає «дійсною релігією широкий діапазон “систем віри”», навіть попри те, що їм бракує «будь-якої прив’язки до надприродних сил чи сутностей». Початкове релігійне уявлення прогресу секуляризувалося в технічну віру, у науку, яка нас (не особисто кожного, загалом) врятує. І що багатство нас не лише зробить щасливими, задоволеними та врівноваженими, вільними й сильними, але і сформує краще суспільство як таке (загалом або ж на землі). Іншими словами, ми помітимо тут технічну субституцію, заміну чи досягнення своєї внутрішньої духовно-психологічної мрії за допомогою зовнішнього прогресу в кількості й якості прибутку.

Тобто у прогресі ми вбачаємо надію на рятівне вирішення проблем матеріальних, суспільних та багатьох внутрішніх. Та й це ще не все: також ми асоціюємо з ним мрію про моральне (все) виправлення та зміну людей, викорінення егоїзму через багатство, достаток, надлишок. Принаймні класики цієї галузі це (відкрито) визнавали. Ідея, що прогрес може врятувати світ, стала певною формою суспільної надії та віри (яку потрібно заслужити, відпрацювати) par excellence. Наприклад, Девід Г’юм вірив, «якби природа нас обдарувала надміром матеріальних багатств і в кожного було би достатньо всього, тоді було б очевидно, що в цьому блаженному стані процвітали б усі чесноти». У світі б панувала справедливість і «суддівство стало б не потрібним». Джон Стюарт Мілль, ще один з батьків економіки[825] вірив, що «взаємне затоптування, знищення, виштовхування зі застосуванням гострих ліктів та наступання на п’яти» — це лиш синдром перехідної доби[826]. Після закінчення цього періоду росту ми опинимося в «стабільній добі», коли «ніхто вже не хотітиме бути багатим»[827]. Мілль у розділі «Of the Stationary State» ставить таке запитання:

У попередніх розділах читач міг познайомитися із загальною теорію економічного прогресу суспільства у тому розумінні, у якому ці терміни ширше вживаються, тобто прогрес капіталу, популяція і продуктивність праці. Проте якщо ми плануємо хоча б мінімальний рух уперед, який в принципі може бути необмеженим, нам буде замало просто пройтися слідами закономірностей цього руху; не лишається нічого іншого, ніж запитати: У чому його ціль? До якої цілі прямує суспільство, проходячи крізь цей промисловий прогрес? А коли прогрес закінчиться, на якому етапі перебуватиме людство? Адже люди, які займаються політичною економікою, все ж мали б розуміти, що нарощування багатства не може бути безконечним[828].

Нам не варто забувати, що ще задовго до свого зародження економіка вже вважалася «понурою наукою» (dismal science). Передусім завдяки Томасові Мальтусу вона не давала більшості населення жодної надії на краще завтра, майбутнє не було таким оптимістичним, прогрес не був лікувальним. І нагадував він (робітничому класу) радше пекло на землі, ніж небо на землі. Досить цікаво спостерігати за тим, як ця колись понура наука в наш час перетворилася в оптимістичну, веселу економіку, яка вселяє надію та вірить у прогрес. До певної міри ми можемо розділити економістів на оптимістів (на нас чекає небо на землі) та песимістів (наближається економічний армаґеддон). Здається, що Мілль і Г’юм були першими оптимістами. Кейнс приєднався до них у 30-х роках ХІХ ст., коли вперше висловив надію, що небо на землі стане можливим уже буквально протягом наступних кількох сотень років. Мовляв, потім настане «найбільша зміна, яка тільки колись була в історії нашого матеріального розвитку». Настане найбільша зміна в матеріальному (і, як побачимо далі, нематеріальному) розвитку людини — постане нова людина, новий, інший Адам, який відпочине й припинить безупинно все підраховувати.

За моїми підрахунками ... у наступному столітті нарешті з’явиться можливість економічні проблеми вирішити чи принаймні намітити їхнє вирішення ... боротьба за виживання була досі основною, найболючішою проблемою людської раси — і не лише її, а цілої біологічної імперії від найпримітивніших форм, які стояли ще біля витоків життя. Ми були буквально створені природою для вирішення економічних проблем. Тож якщо ми вирішимо проблему економіки, наш людський вид втратить своє традиційне завдання. ... ще протягом багатьох століть наша прив’язаність до старого Адама буде настільки сильною, що кожному доведеться працювати, щоб бути задоволеним ... для задоволення старого Адама в нас вистачить три години (роботи) щодня[829].

Як бачимо, Кейнс був ймовірно найбільшим оптимістом з погляду економічного прогресу. Він вбачав в економічному зростанні не лише матеріальне спасіння, але так само, як Девід Г’юм, і моральне відродження, велику зміну «законів моралі»:

Як тільки накопичення багатства перестане бути найважливішим для суспільства, зміняться і закони моралі. Нам вдасться позбутися багатьох псевдоморальних принципів, які керували нами протягом цілих двох століть, від принципів, якими ми найгірші риси людського характеру підвищили до найбільших чеснот... Ми зможемо повернутися до основоположних і безсумнівних принципів релігії та традиційних чеснот — хіть знову стане гріхом, лихварство — проступком, любов до грошей нам остогидне, а тим, хто більше не перейматиметься завтрашнім днем, найкраще вдаватиметься йти шляхами моралі й здорового глузду. Ми знову будемо оспівувати цілі замість засобів й оберігати добро від корисності. Ми будемо оспівувати тих, хто навчить нас, як чесно й добре використати години й дні, як і тих, хто вміє насолоджуватися справжніми радощами, які нам світ пропонує.

Ми будемо возвеличувати квіти землі, які не надриваються від роботи, але й не б’ють байдиків[830].

Для того, щоб протягом одного століття нам вдалося досягнути стану, який Кейнс називає економічним блаженством, нам потрібні чотири речі:

Нашу здатність контролювати суспільство, наше призначення не допустити воєн і громадських заворушень, наше бажання передати в руки науки все, що перебуває в її безпосередньому підпорядкуванні, і темп акумуляції, що забезпечується інтервалом між виробництвом і споживанням. Останнє з перерахованого ми матимемо автоматично, якщо будуть діяти перші три умови[831].

Незважаючи на те, що Кейнс, мабуть, найсильніше вірив в економічне задоволення наших потреб, все ж віра в сприятливий вплив матеріального прогресу властива більшості фігурантів економічного мислення нашого часу. Тому нам потрібно невпинно зростати, бо до раю на землі іншої дороги просто немає.

Економісти як сучасні священики

Оскільки в наш час турботу про душу витіснила турбота про зовнішній світ, економісти стали дуже важливими. Від них очікують інтерпретації реальності (непередбачуваний Олімп замінила собою непередбачувана Wall Street), послуги пророка (макроекономічні передбачення), зміни реальності (послаблення наслідків кризи, пришвидшення зростання) і врешті-решт лідерства на шляху до землі обітованної — до раю на землі. Самюельсон, Фрідман, Бекер, Найт і багато інших стали пристрасними євангелізаторами, апостолами економічного прогресу, яким вони послуговувалися не лише всередині своєї країни, але й в інших культурах.

Економіст Роберт Нільсон називає це економічним запалом: економістів до цього «змушують»[832]. Як написав Ґарі Бекер у своїй монографії, у Фрідмана був «місіонарський запал до вшанування правди ...і з не меншою пристрастю він намагався переконати безвірців»[833].

Урешті-решт віра Фукуями в кінець історії внаслідок перемоги демократичного капіталізму є більш ніж красномовною. Тепер єдиний виклик — переконати всіх співгромадян й навернути їх у правильну (економічну) віру та експортувати її в інші культури (читай — до язичників). Просто до всіх тих, кого ще не зачепило економічне божество. До економічних небес — рукою подати, і ми їх хочемо спустити сюди й для інших. І як і в більшості релігій, діє правило: що більше вірян, то краще справи в «батьків» церкви. Здається, що міжнародна торгівля буде вигідною для бідних країн, але набагато більшу вигоду від неї отримують розвинені країни.

Практика останніх років свідчить про те, що ситуація з економічними небесами не була й очевидно ще якийсь час не буде аж настільки простою. Втім, переоцінювання ролі економіки зустрічається поки що дуже часто[834]. І добре було б усвідомити собі, що початок цьому поклав ще Карл Маркс. (Парадоксально) саме Маркс де-факто вірив, що економіка, економічна база є основою всього, що саме економіка — підґрунтя суспільства, яке визначає все інше, що все інше (включно з мораллю і культурою) — це лиш «надбудова» економічної бази, або ж фальшива свідомість чи загальносуспільна ілюзія. (Звідси ця відома фраза «релігія як опіум людства».) Економічний розвиток стає основним пояснювальним фактором історії. Економічний історик Ніл Ферґюсон красномовно пише:

Коли я ще був учнем, у підручниках історії насилля ХХ століття пояснювалося по-різному. На думку одних, воно було пов’язано з економічними кризами, так ніби депресія і рецесія могли пояснити політичний конфлікт. Улюбленою справою також було пов’язувати зростання безробіття в німецькій Веймарській Республіці зі зростанням пронацистських голосів виборців та з приходом Гітлера до влади, чим пояснювався початок Другої світової війни... Потім була теорія, що все ХХ ст. було століттям класового конфлікту... Я б хотів дещо старанніше сформулювати свої перші шкільні думки ... не всі складні економічні кризи призводили до воєн. Сьогодні ж точно не можна стверджувати (хоч марксисти й намагаються), що Перша світова війна — це наслідок кризи капіталізму; навпаки, вона різко закінчила період дивовижної глобальної економічної інтеграції з відносно швидким зростанням та низьким рівнем інфляції[835].

Ляпас прогресу

І ще одна, остання, примітка щодо власне наукового прогресу й до удару, якого йому завдали в першій половині ХХ ст. До речі, зауважте, що саме марксизм-ленінізм і, зрештою, расизм (що базувався на екстремальній формі наукового дарвінізму) стали тими дисциплінами, яким особливо залежало на означенні «науковий», і послідовники цих течій за кожної нагоди вказували на цю науковість. На той час не було жодного способу, як «об’єктивно» поставити під сумнів ці теорії, після чого вони й ставали науковою темою[836].

Тобто наукова правда замість об’єктивної оцінки потрапляє під суд своєї ж академічної спільноти. І тут можна підозрювати наукову спільноту в схильності наслідувати політичну чи наукову моду. У цьому розумінні ми б мали дуже обережно послуговуватися модними ідеями. Наукова спільнота формує правду й разом з цим виступає й її ж суддею, «правдотворці» й «правдооцінювачі» — одні й ті самі люди. У науковому світі не існує розподілу сили, як ми її знаємо й ретельно сторожимо в світі політики. Саме тому марксизм-ленінізм і расизм могли (свого часу) присвоїти собі звання «науковий» — наукова спільнота їм його присвоїла. Саме факт того, що наш науковий час — один із найкривавіших в історії, і став однією з серйозних тріщин в історії світського прогресу. На думку соціолога Зиґмунда Баумана, голокост — це не помилка й не заминка модерності, а її прямий наслідок[837].

Я хочу в хотінні жити

Сучасні економісти мали би розглядати й це питання, оскільки сама ідея прогресу — меч, заточений з обох кінців. З одного боку, гонитва за прогресом уможливила справжній прогрес. Саме наше велике прагнення, наше набожне бажання зумовили те, що нам за останній час справді вдалося досягти такого великого росту, ми так сильно хотіли його й заради нього чимало працювали й стількома речами пожертвували. Проте, з іншого боку, лишається питання, чи стали ми більш задоволеними — і чи взагалі ми можемо досягти задоволеності: «Для тих, хто сьогодні вірить у прогрес, задоволення є небажаним»[838].

З об’єктивного погляду, ми живемо в найбагатший період в історії цієї планети. І все одно нам мало, багатство й добробут приносять з собою нові й нові проблеми. Зробити в кондитерській вибір між сімома тортами, коли вам хочеться їх усіх й на всі є гроші, часом буває аж до болю складно. Нарешті вибираючи один, ви відмовляєтеся від шести інших смаків, і починаєте сумніватися, чи не варто було замість фісташкового замовити собі горіховий, чи ще краще шоколадний... Ідеально було б спробувати їх усіх, тому з кондитерської ви йдете трохи засмученими, або з переповненим животом, якщо все-таки не вдалося встояти перед спокусою.

Економістам складно зрозуміти цю ситуацію. Адже економіка здебільшого зважає на ситуацію дефіциту, коли людина не наситила свої потреби (не задовольнила їх) і з радістю б споживала більше (а також більше заробляла). Як би виглядала економіка без дефіциту? Наші засоби виросли б настільки, що ми б могли дозволити собі набагато більше, ніж повне насичення. Наша сатурація, наша точка блага часто перебуває десь посередині множини того, що ми можемо собі дозволити, вона міститься всередині нашого бюджетного обмеження. І знайти її не так просто. Може статися, що ми перевищимо матеріальний надлишок, і це призведе до перенасичення. І ніщо з цього не можна назвати станом блаженства. Так просто потрапити в ситуацію, коли ми починаємо лаятися під тягарем своєї ж покупки.

Тайлер Дерден, головний герой роману «Бійцівський клуб», вимальовує modus vivendi споживацького суспільства: «Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно..»[839] Сьогодні цю фразу можна перефразувати так, що речі, які нам не потрібні, ми купуємо за гроші, яких у нас немає. Післявоєнний період характеризувався швидким накопиченням багатства, що започаткувало першу хвилю споживацького стилю життя ще в шістдесятих роках. Проте надія, якої так прагнуло покоління гіпі, виявилася марною. Американське суспільство почало залежати не лише від свого багатства, але й від боргів. Урешті-решт психологи, економісти й соціологи і досі бурхливо сперечаються, чи багатство сильно впливає на наше відчуття щастя[840]. Соціолог Рональд Інґлегарт після багаторічних досліджень феномену щастя[841] у багатьох країнах дійшов висновку, що хоч відчуття добробуту й зростає, однак приріст стає меншим і меншим, тому й функція добробуту — угнута. У багатому світі рівень щастя зростає разом із рівнем нагромадження багатства лиш мінімально. Просто більше нікуди рости. Як стверджує Інґлегарт, у багатих країнах кореляція між доходами та щастям «навдивовижу слабка (по суті, нею легко можна знехтувати)»[842]. Ми це називаємо «парадоксом Істерліна».

Девід Маєрс стверджує, що «у випадку зі щастям абсолютно не залежить, чи хтось їздить на BMW, чи, як більшість шотландців, ходить пішки, чи користується автобусом»[843]. Дослідження, яке проводили між найбагатшими верствами населення (100 найбагатших американців за рейтингом журналу «Forbes» у дослідженні психолога Еда Дінера з Іллінойського університету), показало, що ці люди «лиш на трохи щасливіші, ніж звичайні люди»[844]. Майерс продовжує роздумувати над тимчасовістю радості, яку приносить багатство: «Здається, що переможці лотереї переживають лиш перше шокове щастя від свого виграшу. Тільки ця ейфорія триває зовсім недовго. Часом навіть доходить до того, що те, що раніше нас ощасливлювало — наприклад, читання, — більше не може нас задовольнити. Якщо порівнювати зі збудженням, яке людина отримує від виграшу мільйонної суми, звичайні радощі «сіріють» на його тлі й стають маловартісними»[845].

Про схожий «приголомшливий ефект» швидких радостей порівняно зі звичайними радощами (звичайна радість губиться у присутності швидкої радості, наприклад, наркотиків, а ця нова радість таким чином займає її місце) зрештою, говорить і Аристотель[846].

Схоже на те, що в суспільстві, у якому всі живуть у кількаповерхових віллах, окрема людина буде не набагато щасливішою, ніж там, де в кожної родини є лиш один маленький будинок[847]. Здається, що у перспективі нам все одно, скільки всього у нас є чи, навпаки, немає (хоча й ця статистика стала свіжим предметом дискусій)[848]. Проте навіть якщо нам вдасться знайти цю гіпотетичну точку щастя, чи вміємо ми нарешті відпочити в ній і не повзти далі? Промовистою є цитата з «Чекаючи на Ґодо» Беккета»:

Владімір: Треба так казати, навіть якщо це й не так.

Естрагон: То що я маю казати?

Владімір: Кажи: я радий.

Естрагон: Я радий.

Владімір: І я.

Естрагон: І я.

Владімір: Обидва ми раді.

Естрагон: Обидва ми раді. (Мовчанка). А тепер, коли ми всі раді, що нам робити?

Владімір: Чекати на Годо[849].

Здається, існує два способи, як бути по-споживацьки щасливим: постійно нарощувати споживання (для досягнення однієї додаткової одиниці щастя нам потрібно якомога більше матеріалу для споживання) або ж усвідомити, що в нас усього вдосталь. І єдине, чого нам не вистачає, — це самої нестачі.

Якщо економіка втратить свою мету, єдине, що їй лишається, — це зростання. Зростання, яке не знає нічого іншого, окрім самого себе, тому що в нього немає жодної мети, на яку можна було б рівнятися. З цим пов’язано також відчуття непотрібності[850], безглуздості[851] та безпритульності. Біг до мети відрізняється від бігу заради бігу. Якщо ми бігаємо ради самого бігу (jogging), то бігаємо по одному колу, у чому загалом немає нічого поганого, тільки потім не треба дивуватися, що ми нікуди не добігли. Раніше речення «у мене немає часу на сім’ю» вважалася б програшом, проявом нездатності. Сьогодні ж подібні слова вважаються доказом сильної зайнятості, досить часто їх проговорюють, передбачаючи, що це викличе повагу до діяльності дотичної особи. Тоді як Гільгамеш відбирав дітей у батьків силою, ми їх відбираємо в себе добровільно. Ситуація знову нагадує Гільгамеша і його (сьогодні добровільну й абсолютно непотрібну) стіну.

Нестача недостатку

Великий парадокс нашого часу полягає в тому, що нам потрібно (здебільшого штучно) недостаток створювати. Лише в недостатку знаходимо пригоди, а отже, й розваги, і життя загалом. Симптоматично, що з цією метою створено цілу галузь у промисловості: розважальна індустрія — фабричне виробництво розваг і забави, яке часто полягає в симуляції недостатку. Чому? Можливо, тому, що в звичайному житті нам бракує справжньої нестачі. А тому ми, перенасичені всім можливим жителі цивілізації, дивимося у теплі своїх домівок телевізійні пригодницькі програми, де герої страждають від холоду й голоду. Ми забавляємося чужими муками, які б ми хотіли (у певній особливій площині реальності) прожити самі.

Це парадокс: що більше ми будемо ситими й у більшій безпеці, то більше нам хотітиметься штучних розваг і пластикових небезпек. І другий парадокс: дивитися на симуляцію страждань, холоду й голоду в кіно ми можемо лише з позиції надлишку всього й повної безпеки, з попкорном на колінах. Досить складно собі уявити, що такий фільм дивитиметься людина, яка сама живе в скруті (у холоді й голоді).

Можливо, нам бракує саме нестачі, полювання. Це бажання, якого ми прагнемо. Інфляцію споживання описав ще Ксенофонт у діалозі «Гієрон», де тиран стверджує, що зараз йому найгірше, ніж було будь-коли до цього, ще й тому, що в його розпорядженні стільки розваг, що вони його вже більше не тішать. «Що більше різних смаколиків стоїть на столі, то швидше приходить відчуття перенасичення; тому людина, перед якою стоїть надмір різних страв, насолоджується їжею набагато менше, ніж людина, що харчується помірно»[852].

Наш час додає цій мінливій нестабільності нової форми у вигляді дефіцитної економіки, яку б ми дуже хотіли тримати на межі перегріву. Якщо максимальне зростання, ще й будь-якою ціною — це імператив нашого часу, тоді відпочинку нам марно чекати. А коли наше буденне життя втратить смисл, тоді, на думку чеського філософа Яна Паточки, який називає цей стан «нудота як онтологічний статус людства»[853], усе виливається у потребу orgiasdty, тобто універсального вивільнення в пориві екстазу. Нівелювання щоденної стриманості виганяє нас із наших осель (які ми вже навіть не називаємо домом) і спонукає до оргіастичного перебільшення, якому невідоме почуття міри.

Пояснення діалектики людської поведінки від Яна Паточки можна застосувати до причин сучасної кризи: занадто велика споживацька вечірка в борг.

Лишок незадоволеності

Незадоволеність притаманна людині, це наша властивість, яка, навіть судячи з історії про сад Едем, існувала ще до його падіння й де-факто стала причиною вигнання з Раю. «Людській расі не треба було чекати капіталізму, щоб заразитися вірусом вічної невдоволеності ... він тут був увесь час ... приспаному вірусу потрібна була лиш зміна в соціокультурних і культурних умовах, яка б принесла йому сприятливе середовище»[854].

Проте ми можемо вплинути на те, у чому саме ми станемо недостатніми. І тут варто було би бути дуже уважними щодо того, що ми виберемо. Як говорить Аристотель, одна пристрасть витісняє іншу. Наперекір швидкому зростанню багатства в минулому в нас усе ще дуже мало всього. Начебто нова «продукція витісняє порожнечу, яку сама ж і створила»[855]. Скільки всього нам потрібно мати, щоб нарешті не було мало? Звідки в нас оця непосидючість, якій ніяк не вдається заспокоїтися? Чому ми не здатні знайти мир?

З одного боку, непосидючість може бути нам корисною. Вона змушує нас робити нові відкриття, займатися чимось новим, і до певної міри саме непосидючості ми маємо бути вдячними за невпинне зростання нашої економіки. У креативній деструкції, яка весь час приносить щось нове на заміну все ще функціональному вчорашньому, вона вбачає тягловий принцип капіталізму та свободи.

Економіст Фред Гірш[856] таким чином пояснює парадоксальність ситуації, за якої ми не стаємо щасливішими за постійного зростання багатства: якщо ви сидите на концерті й хтось раптово встане, він отримає компаративну вигоду. Однак за рахунок інших, які сидять за ним, кому він затуляє собою всю сцену. Коли ж інші візьмуть з нього приклад і теж встануть, компаративна вигода зникне — усі знову опиняться в рівних умовах, тільки з тією відмінністю, що у всіх більше болітимуть ноги. Після цього хтось встане навшпиньки й уся спіраль ще раз повториться. Потім люди почнуть залазити на плечі, стоячи при цьому навшпиньки... Словом, наша задоволеність буде завжди компаративною, вона не абсолютна, й ми щоразу знову будемо почуватися найнещаснішими на світі, якщо наш сусід купить собі нову машину, як би нас не задовольняла наша стара. Чи можна якимось чином уникнути цієї спіралі? Дехто б міг заперечити, що ми б могли втекти від цього споживацького прокляття в рай серця, де можна знайти спокій і відпочинок. Припинімо шукати спокій у матеріальному, а перемкнімося на духовне. Зрештою, Ісус ніколи не вітався зі своїми учнями словами: «Щастя вам», використовуючи тільки: «Мир вам».

Августин у своїй книзі «Сповідь» говорить відоме всім звернення до Бога: «І серце наше не супокійне, доки не спочине в Тобі»[857]. Та чи відпочило за життя його серце? Чи знайшов він те, що шукав, і більше не шукав? Так само й давні євреї, коли нарешті дійшли до землі обітованої, змушені були й далі воювати. Жодного сліду від такого бажаного миру й відпочинку. Зрештою, Єрусалим у перекладі означає «Місто спокою». Та попри багатообіцяючу назву, спокою в ньому немає і досі. Здається, матеріальний світ щодо цього дуже подібний до світу духовного. І там, і там ми хочемо більшого, нам ніколи не буває достатньо. Так ніби у нас всередині захований невивідний надлишок недостатності, який не дає нам зупинитися і тримає у постійній напрузі. Психологи говорять про его, яке постійно ставить перед нами завдання й вимоги, які майже нереально виконати, але навіть якщо ми впораємося із завданням, йому все одно мало й воно продовжує сміятися з нас далі.

У своєму стоїчному переконанні Аристотель схиляється до того, що ми б мали задовольнитися тим, що в нас є, і що щастя полягає саме в цьому. Інакше ми потрапимо в пастку до підступного «я-вже-не-знаю-щобізму», а оскільки апетит приходить під час споживання, нам ніколи не буде досить. «Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо», — написав автор Еклезіястової книги тисячоліття тому[858].

Порада Аристотеля не така вже й погана, тільки досить складно її виконати. Особливо, маючи в собі надлишок недостатності, який до того ж усіляко заохочувався кілька останніх поколінь. Та попри все ми однаково повинні прагнути до вдячності та задоволення. Особливо в ситуації, коли в нас всього — байдуже, криза чи не криза — принаймні на матеріальному рівні усього в сотні разів більше, ніж колись було, з нашого погляду, у дуже бідного Філософа. Наша молитва могла б звучати так: «Дай нам, Боже, хотіти тільки того, що в нас є».