Ода вадам та багатству народів

«Амбітність і гоноровість збудували більше лікарень, ніж усі чесноти цього світу, разом узяті», — пише де Мандевіль[672]. Він встановлює перед суспільством своєї епохи правдиве й неприємне дзеркало, та ще й з єдиною метою, щоб — за його словами — вказати на його лицемірство[673]. Саме лицемірство він вважає гріхом свого оточення та бджолиного вулика. На його думку, правда полягає в тому, що попри всі намагання суспільство ніколи не позбудеться вад:

...чи може людство стати моральнішим на основі того, що хто скаже чи напише? Людство залишається однаковим, на всі віки. Його не вдалося змінити навіть попри всі повчальні й елегантні книги, покликані вилікувати суспільство від його вад. Навіть я не настільки марнославний, щоб вважати, що здатен покращити людство, написавши свою нічого не варту байку[674].

Де Мандевіль стверджує, що вада є «невіддільною частиною всіх великих і сильних суспільств»[675]. Він прирівнює вади до сміття на вулицях — так, це неприємно, бруднить взуття та одяг, затримує на дорозі та руйнує естетику міста, але йдеться про невіддільну частину кожного міста. «Брудні вулиці — це необхідне зло»[676] і «кожен новий момент обов’язково породжує новий бруд»[677]. Утім, якби хтось таки наважився викоренити зло (де Мандевіль не здатен уявити зміну без дива й прямого — варто наголосити навмисного — втручання божества), мусив би за це заплатити високу ціну. Оскільки вади суспільству вигідні.

І таким було благословення цієї країни,

Що зі злочинів і образ всім в кишені лилися дукати[678].

На думку де Мандевіля, саме завдяки вадам і аморальності у нас повна зайнятість, жвава торгівля, і взагалі вони, де-факто, основа народного багатства. Говорячи сучаснішою мовою, вади примножують ефективний попит, який стає рушійною силою економіки. Якщо Адам Сміт шукав причину багатства народів, де Мандевіль знайшов її у пов’язаності наших вад з економічною системою.

Тож так всіма нами нелюбимі пороки Допомогли обновити торговельні зв’язки[679].

Якщо ми припустимо, що може існувати порядне суспільство, тоді б цьому суспільству довелося попрощатися з економічним процвітанням та відмовитися від будь-якого більш-менш вагомого місця в історії. Сам де Мандевіль не надає переваги ані першому, ані другому устрою, а лише звертає увагу, що передбачає кожен з режимів. «Релігія — це одна справа, а торгівля — інша»[680]. Якби вдалося досягти реалізації ідеалів релігії в конкретному суспільстві, сформувалася би бідна й «дурно невинна»[681] поспільність. Люди повинні вибрати між мораллю й процвітанням, на думку поета-економіста, тут панує trade-off: «Це досить поширена помилка — думати, що без розкоші чи гонитви за люксовими речами, ми б могли їсти ті самі продукти, одягатися в такий же якісний одяг, працевлаштовувати таку ж кількість ремісників і підмайстрів; що народ би процвітав точно так само, як і там, де домінують вади»[682]. Де Мандевіль справді приписує багатство народів вадам:

Погляньмо ж тепер на умови багатства народу. Перше із бажаних благословень для будь-якого суспільства — це родючий ґрунт, сприятливий клімат, лояльна влада й більше землі, ніж населення.

Ці дари сформують спокійних, миролюбних, люблячих, порядних і чесних жителів. За таких умов вони можуть жити так чесно, як тільки зуміють, нікому при цьому не завдаючи шкоди, і зрештою житимуть так щасливо, як тільки зможуть. Але при цьому вони не знатимуть ані мистецтва, ані науки, і навіть не проживуть довго, якщо сусідні народи облишать їх у спокої. Такий народ не інакше як буде бідний, дурний і майже повністю позбавлений усього того, що ми називаємо привілеями життя і оскільки жодна з прекрасних чеснот не здатна виробити ані добротне пальто, ані міру вівсянки. Тому що в апатично лінивій державі, сповненій тупої невинності, вам не доведеться боятися вад — але так само не дочекаєтеся й великих чеснот.

Якщо хочеш мати людську спільноту, яка буде сильною і могутньою, доведеться залучити її тілесні бажання [passions]... гордість додасть їй небаченої працьовитості; навчи людей торгівлі й ремесел і цим самим принесеш туди заздрість і ревнощі: цим самим зросте їхня чисельність, відкриється багато мануфактур, жоден шмат землі не лишиться необроблений... прилаштуй цей страх, скористайся ним; розбести їхнє марнославство мистецтвом і невтомними зусиллями ... навчи їх торгівлі з іншими країнами ... це принесе багатство, а там, де є багатство, невдовзі з'являються і наука та мистецтво... Але якщо хочеш мати скромне й чесне суспільство, тоді найкраща тактика — утримувати народ у його початковій простоті ... відбери в них і тримай від них якнайдалі все, що б могло викликати бажання чи покращити їм розуміння[683].

У своїй байці де Мандевіль вимальовує економічний цикл, що діє в доволі своєрідний спосіб. Бог бджіл лишає вулик занепадати, бо бджілки стали доброчесними. Цим самим він опиняється на абсолютно протилежному, ніж ми описували в євреїв, боці мислення, а саме: доброчесність і пряма дорога до збагачення.

Де Мандевіль переконаний, що викорінення зла тягне за собою зло набагато більше — вимирання більшої частини вулика й загальний занепад. Знищення меншого зла виливається в ще більше зло, оскільки:

Тут і найгірша бджола На благо суспільства жила[684].

І, як це зазвичай буває у байках, наприкінці ми знайдемо «мораль»:

Облиште скарги: тільки дурник Будує добрий, чесний вулик.

У зручностях світських щоб жити, бій вигравати, не тужити, і без пороку у крові?

Утопія се в голові.

Обман і розкіш, пиха й гордість потрібні, бо дають нам користь...

Ні, щоб народ великим став, державу сильну збудував, порок він мусить конче мати.

Бо жить в багатстві й панувати чеснота не поможе вам.

І ті, вернути що захочуть чудесну, золоту епоху, діючи скромно, в чесноті — ковтатимуть лиш жолуді.[685]