Сумніви в сумніваннях

Парадоксально, що Декарт, який хотів займатися тільки чистою логікою і раціональністю, у своїй книзі пропонує нам цілу плеяду необґрунтованих уявлень, упереджень та ідеологій, у які він сам вірив. Втім, як не дивно, його шлях «чистої раціональності» веде назад до афірмації його попередніх початкових уявлень (упереджень), тобто до світу такого, яким його Декарт бачив, перш ніж взагалі почав сумніватися (хоч його сумніви й були, безперечно, щирими).

Прикладом може слугувати Декартів «доказ» існування Бога, що ґрунтується на гіпотезі, ніби ми носимо в думках (тобто Декарт носив у думках) образ Бога, який, на думку Декарта, неможливо було б уявити, якби цей образ не був реальним. Який тоді взагалі смисл цієї філософської вправи? Декарт брав з собою у всі подорожі Біблію і «Суму теологічну» від Аквінського, а також писав про свої містичні галюцинації[656]. Проте якби Декарт не був християнином, навряд чи він колись дійшов би до цього, на його думку, для всіх прийнятного висновку. Ще абсурдніші аргументи він наводить на доказ існування зовнішніх речей, тобто речей, що перебувають поза інтелектом — в емпіричному світі, світі «явищ». Не можна навіть думати, що органи чуття нас можуть обманювати, а звідти сам собою напрошується висновок, що вони нас не обманюють. Декарт, який розвинув свій метод якраз для того щоб, передусім, позбутися всіх традицій і упереджень, сам же їх і застосовує.

Такі ж процеси нам добре відомі й в економіці, де на основі ретельно вибраних попередніх даних ми доходимо висновків, які (зрозуміло й власне неминуче) уже містяться в самих даних. Тобто самі підсумки в принципі — не настільки важливі (вони лише виходять з умов), а ключовими стають саме вихідні дані. (Що, власне, прямо суперечить загальноприйнятому популярному розумінню наукового підходу, відповідно до якого всі вихідні дані — нерелевантні, а єдине, на чому справді залежить, — це висновки.) Тому Макклоскі влучно зауважує, що книга «Економіка» Поля Самуельсона, Біблія серед підручників з мейнстрімної економіки пропонує «наукове знання, яке, на перший погляд, вільне від усіляких сумнівів, вільне від метафізики, моралі й особистої точки зору. Проте насправді він видає за наукову методологію свою власну... метафізику, звички й приватні переконання»[657]. Однак антропологічна різниця між людиною науковою і людиною донауковою полягає в тому, що людина донаукова експліцитно знала всі згадані вище передумови (артикули віри й міфи) і активно їх приймала (чи відхиляла). На противагу цьому, людина сучасна носить у собі своє (наукове) визнання віри підсвідомо. Для релігії притаманно експліцитне визнання віри[658], для науки — зовсім ні (хоч і зрозуміло, що й в науці потрібно працювати з вірою)[659]. Сучасна людина нібито соромиться за свою віру: цілком ймовірно саме тому, що її неможливо науково довести, що це якось не відповідає нашій сучасній антропології. Весь концепт наукової віри для непідготовленого вуха може звучати як оксюморон, протиріччя, але це не так. Колись, у донаукові часи, людина не морочилася науковими доказами, тобто їй не треба було відчувати сором за свої артиклі віри (сьогодні б ми, мабуть, сказали упередження чи передумови), вона могла в них вільно зізнатися. Сьогодні ж ці упередження ховаються в аксіомах, які лише передбачаються (і зовсім не йдеться про зізнання на кшталт «я вірю в...») і не доводяться. Проте велика частина наукової віри починається набагато раніше, задовго до того, як надходить черга аксіом; і ця віра дрімає набагато глибше, так глибоко, що ми її навіть не усвідомлюємо. Альфред Н. Вайтгед засуджує ці принципи як «джерело всіх неймовірних абстрактних конструкцій, які зруйнували сучасну філософію»[660].

Через награне (так, награне) ставлення під сумнів існування реального світу Декарт по колу повертається назад до (цього разу «науково доведеного») існування реального світу. Якби його сумніви були щирими й справжніми, він би не зміг (навіть уві сні) сказати, що вірить в емпіричний світ, який має бути справжнім і неоманливим, і на основі цієї компіляції побудувати своє «доведення». Тобто в нас більш ніж достатньо підстав сумніватися в справжності Декартових сумнівів. Нам варто намагатися віднайти сенс його пошуків, бо ж навіщо нам розв’язувати задачу, якщо вона тільки підтвердить усе те, у що ми й так раніше вірили? До того ж, це водночас іронія і парадокс, що підвалини наукового методу та наукового дискурсу Декарт зачав і народив у площині таємничих мрій[661]. Кант пізніше висунув тезу, що чистому розуму потрібен зовнішній, емпіричний світ, щоб він взагалі був здатен думати. Іншими словами, для того, щоб розум міг функціонувати, йому треба оперувати зовнішніми стимулами, тобто їхніми поняттями. Мова сама по собі — це мережа абстракцій, які самі по собі не мають жодного значення. Раціональність сама по собі тільки інфляційно обертається по колу, раціональність сама по собі — порожня. З іншого боку, емпіричність сама по собі позбавлена інтерпретації, у неї немає значення, вона беззмістовна, без-сенсова, а отже, вона не існує[662]. Факти не діють без раціонального реципієнта, тобто чіткої раціональної рамки, у якій вони отримують інтерпретацію, ім’я та значення. Як пише Колдуел, «не існує ніяких голих фактів»[663].

Декартова редукція людини дала економістам важливі наслідки. Починаючи з нього, людину визначають не емоції, а логіка роздумів. Сторона сприйняття розчиняється і губиться в загальності об’єктивної і спільної для всіх раціональності. А те, що не можна підрахувати чи принаймні апроксимувати математикою, нібито й не було реальним чи принаймні правильно інтерпретованим. Ідеалом правди стає математична формула — холодна, для всіх людей однакова, історично й просторово незмінна. Людина й реальність редукуються до механічно-математичного розрахунку, без шкоди для загальності. Якщо ж така редукція неможлива, це ніби свідчить лише про ігнорування та недостатнє пізнання — така сфера лишається недослідженою, міфічною, зневажуваною.