Десакралізація правителя

У схожому історичному контексті старозавітне вчення також провело десакралізацію правителя, тобто носія економічної політики. Через Мойсея Господь закликав євреїв повстати проти волі фараона — нечувана на той час річ. Правитель прирівнювався до бога чи щонайменше до Сина Божого — зрештою, дещо схоже до Гільгамеша, правителя Уруку, який був на дві третини бог. Але в старозавітному контексті фараон уже стає звичайною людиною (з яким можна не погоджуватися, проти якого можна повстати!).

Наступним ізраїльським королям пророки теж невпинно нагадували, що вони не всемогутні, не рівня Богові, що вони його підлеглі. Зрештою, ідея політичного правителя повністю суперечила Божій волі, і про це чітко й детально йдеться в Торі. Бог однозначно бачив суддю як найвищу форму правління — тобто інституцію, яка зможе розсудити людей, але не буде безпосередньо правити в сучасному розумінні виконавчої влади[152]. Євреї сприймали правління королів майже буквально як інструмент, який вони побудували з нуля, і саме з такої позиції його й розглядали. Для євреїв ця інституція аж ніяк не була божественною, королювання вважалося абсолютно земною справою. З цього часу покірність у правителів (тобто визнання Божої сили над собою, а не в собі) вважається однією з найважливіших чеснот. Король Давид, найвизначніший з ізраїльських королів, пише в Псалмі 147, авторство якого йому часто приписують: «Господь підіймає слухняних, безбожних понижує аж до землі»[153]. Політика втратила свій характер божої безпомилковості, тепер у правильності політичних рішень можна було сумніватися. Економічна політика може бути предметом досліджень.

Інститут королювання представлено в Старому Завіті як те, чого не рекомендують й перед чим застерігають. Перш ніж ізраїльтяни вибрали (жеребкуванням) короля, в Ізраїлі «правили» судді, які навіть приблизно не мали такої виконавчої сили, як королі. У наступній цитаті Господь вустами пророка Самуїла попереджає народ не встановлювати над собою королів:

і сказав: Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме синів ваших і поставить собі в колесниці свої та серед їздців своїх, і вони будуть бігати перед колесницею його; і щоб поставити собі тисячників та п’ятдесятників, і щоб орати орку його, і щоб жати жниво його, і щоб робити зброю військову його та колесничні приладдя його. А дочок ваших забере за мироварниць, і за кухарок, і за пекарок.

І він позабирає поля ваші, і виноградники ваші, та кращі ваші оливки, і пороздає своїм слугам.

А з вашого посіву та з ваших виноградників братиме десятину, і даватиме своїм євнухам та своїм слугам.

І він забере рабів ваших, і ваших невільниць, і найліпших ваших юнаків, і ваших ослів, і буде вживати їх на роботу свою.

Він братиме десятину з вашої отари, а ви станете йому за рабів.

І ви будете кликати того дня проти вашого царя, якого собі вибрали, та не відповість вам Господь того дня!

Та народ відмовився слухати Самуїлового голосу, та й сказав: Ні, нехай тільки цар буде над нами![154]

Тож так в Ізраїлі й без благословення зароджується інституція правителя як носія виконавчої влади. Уже на самому початку, коли Господь повністю дистанціюється від цієї думки, він стверджує, що в політиці немає нічого святого, а тим більше божественного.

Правителі допускаються помилок, і їх можна нещадно критикувати. Що, зрештою, у Старому Завіті досить часто і без перебору й відбувається з вуст різних пророків.