Непродуктивна любов

Основна зав’язка всієї історії — у прагненні Гільгамеша звести мури, рівних яким немає на світі. Він намагається будь-якою ціною підвищити продуктивність роботи своїх підданих, навіть забороняє їм контактувати з дружинами й дітьми. Тому люди скаржаться богам:

Лячно у спальнях мужам Урука:

«Батькові Гільгамеш не лишить сина...

Матері Гільгамеш діви не лишить,

Що зачав герой, що судилась мужу!»[30]

Який далекий нам принцип і який близький. І зараз ми часто живемо ще Гільгамешовими уявленнями, що інтимні стосунки — тобто сама людяність — ідуть на шкоду робочому процесу, що продуктивність людини зросла би, якби вона не витрачала свій час та енергію на непродуктивні справи. Ми переконані, що домен людяності (людських стосунків, любові, дружби, мистецтва тощо) — непродуктивний. Звісно ж, за винятком репродукції, яка єдина, дослівно, є (ре) продуктивною.

Таке бажання будь-якою ціною максимізувати ефективність, пригнічення людського на користь економічного редукує людину, обмежуючи всю її людяність, перетворює її на чисту виробничу одиницю. Прекрасне чеське слово робот[31] досконало передає це значення. Людина, зредукувавшись до звичайного роботника, стає всього лиш роботом. Цей епос свого часу чудово б згодився Карлу Марксові, який запросто би міг його використати як приклад першого в історії випадку редукції людини до робітника, праісторичний приклад експлуатації та відчуження індивіда від родини й від себе самого[32]!

Бажання управляти простими робітниками — мабуть, споконвічна мрія всіх тиранів. Кожен деспотичний володар вбачає в родинних і дружніх контактах конкурента ефективності. Спроби звести людину до одиниці виробництва й споживання (оскільки економіці нічого більше не потрібно, як це красиво — аж до болю — демонструє модель homo oeconomicus, яка теж усього лишень одиниця виробництва та споживання)[33] можна помітити й в застережливих суспільних утопіях, чи точніше — в дистопіях. Наприклад, Платон у своїх ідеальних уявленнях про державу не дозволяє батькам виховувати дітей, але відразу ж після народження віддає їх до спеціалізованих закладів[34]. Схожі описи знайдемо і в застережних утопіях О. Гакслі «Кінець цивілізації» та Дж. Орвела «1984». В обох романах наштовхуємося на заборону стосунків між людьми чи почуттів (зрештою, будь-яких проявів індивідуальності), за них суворо карають. Дружба чи любов вважаються не просто «зайвими» і непродуктивними, але й, навпаки, можуть бути для тоталітарної системи деструктивними (як це добре видно в романі «1984»)[35]. Дружба, з економічного погляду, теж зайва, тому що без неї й індивід, і суспільство здатні прожити. Як наголошує Клайв Стейплз Льюїс: «Дружба — це не необхідність, так само як філософія, так само як мистецтво, як сам всесвіт (оскільки в Бога не було потреби творити). Вона не становить жодної цінності для виживання; це одна з тих речей, які надають сенсу самому виживанню»[36].

На жаль, сучасна мейнстрімна економіка має дуже багато спільного саме з цим підходом. Моделі неокласичної економіки розглядають роботу як input до виробничої функції. Така економіка не вміє інтегрувати в свої рамки людську спільноту (тобто людину!), проте людиноподібні роботи вписуються в них просто досконало. Як говорить Йозеф Стігліц:

«Один з найкращих «трюків» (можна було би сказати, що йдеться про «розуміння відкриттів») неокласичної економіки полягає в тому, що до роботи вона підходить як до будь-якого іншого виробничого фактора. Результат виробництва описується як математична функція вхідних ресурсів — метал, верстати й робота. Математика трактує роботу як будь-який інший товар і намагається нав’язати нам думку, що робота — це такий самий товар, як і все інше, наприклад, метал чи пластик. Та тільки робота все ж інша. Робоче місце не має жодного впливу на сталь; тому про добробут робочого місця ми теж не дбаємо»[37].