Розум і віра, нога в ногу

Було б деяким непорозумінням стверджувати, що період середньовічної схоластики — це період сліпої віри, і що на відродження розуму людству довелося чекати аж до епохи Відродження. І якщо ми читатимемо Фому Аквінського саме з цієї помилкової перспективи, то знову й знову будемо дивуватися, наскільки сильно він акцентує саме на розумовій частині пізнання. У цьому напрямі він проявився як один із найвідданіших слухачів розуму. Інші теологи до нього й після нього апелювали до чистого одкровення і погорджували розумом, прикриваючись гаслом «на розум свій не покладайся»[624]. Наприклад, трохи пізніше Мартін Лютер стверджував, що віра утверджується як протилежність до розуму, а сам розум він називав блудницею диявола[625]. І лише в цьому контексті з’являється відоме фомівське: «Що природою розуму дано, не може йти всупереч цій [християнській] правді». Він вимагає діалектичних стосунків між вірою і розумом у тому значенні, що першому потрібне друге, і сам активно працює над тим, щоб розум розвивався якомога більше й наша віра не була хибною, «...оскільки хибний погляд на створене є причиною неправильного розуміння Бога»[626].

Проте Аквінський іде ще далі й наполягає на тому, що наука — важлива для вчення віри, бо коли наука прийде з відкриттям, яке буде прямо суперечити віронауці, тоді вона відкриє нам той пасаж віри, який ми досі неправильно інтерпретували чи не розуміли[627]. Досі в релігії ще ніколи не відводили такої важливої ролі розуму. Аквінський визначив науку таким чином: якщо їй вдається реально довести свої практичні винаходи, тоді традиційне тлумачення Божого Слова має їх визнати й підкоритися, оскільки це тлумачення безперечно хибне. Біограф Фоми, Г.К. Честертон, переконаний, що «якби це питання довірили йому та людям, таким, як він, ніколи б не дійшло до суперечки між наукою і релігією. Він зробив максимум для того, щоб розмежувати обидві сфери, провести між ними справедливий кордон»[628].

Розум майже прирівняли до доброчесності, оскільки «коли людина повстає проти розуму, вона повстає проти Бога»[629]. На думку Честертона, Фома розуміє божественність як справжню інтелігентність. Людина доброчесна настільки, наскільки вона здатна прислухатися до свого розуму, а згодом відповідно до нього діяти. «Коли людина згрішить, вона опускається нижче рівня розуму й втрачає гідність внутрішньо вільної людської істоти. Опускається до рабського статусу тварини». Не використовувати розум так, де це можна робити, — гріх: «невідання, з яким можна боротися, — це гріх», — пише він[630]. У розділі, де йдеться про сп’яніння, він класифікує його як гріх якраз через те, що «людина свідомо відмовляється використовувати розум»[631].

Таких і подібних екзальтацій розуму в працях Фоми ми знайдемо цілу низку. Як згодом Декарт[632], Фома не міг собі уявити існування «Бога-ошуканця», який обдарував людину розумом і чуттями тільки для того, щоб ними вводити її в оману.

Фома максимально довіряється розуму. У цьому він дуже нагадує великого професора Гакслі, агностика, який вигадав слово агностицизм. Він майже дослівно переймає згадане вище визначення агностичного методу від Гакслі: «Триматися розуму, доки це можливо». Лишається тільки питання, наскільки далеко це може зайти. Можна сказати, що в певній точці аргументування всі раціоналісти скочуються до інтуїції[633].